Як не згадати у серії наших історичних публікацій Володимира Олексійовича Шаблінського, “який першим кинув виклик рутині та застою. Йому не подобалося, що український баскетбол пасе задніх, знаходиться на задвірках вітчизняного чемпіонату”, – як про нього писали в книжках про історію українського баскетболу.
Володимир Шаблінський народився 1910 року в Катеринославській губернії, нинішня Дніпропетровська область, у сім’ї вчителя. Страшна епідемія, яка гуляла цим краєм, забрала водночас батька, матір, сестру, ще півсела. Йому було лише п’ять років.
З раннього дитинства заробляв на хліб та навчання. Ледве закінчив семирічку. Але школа дала йому багато, особливо щодо фізичної підготовки. Усе життя пам’ятав свого шкільного вчителя Олександра Івановича Хорошевського, різнобічного спортсмена. Не маючи ні спортивної зали, ні стадіону, він прищепив дітям любов до фізичної культури та спорту на все життя. Зі звичайною палицею міг показати сотню цікавих і корисних вправ. Особливо любив спортивні ігри.
За допомогою друзів Володимиру Шаблінському вдалося вступити до Дніпропетровського технікуму фізкультури. Після його закінчення працював інструктором, грав за місто у волейбол, баскетбол, хокей, футбол, здійснював багатоденні шлюпкові походи.
Працював інструктором фізкультури у товаристві «Динамо». 1933 року вступив до Школи тренерів при Харківському інституті фізкультури, потім закінчив цей заклад екстерном.
Вже в ті довоєнні роки Володимир Олексійович вивчав усі спортивні ігри, сам брав участь у будь-яких змаганнях. Став головою Федерації баскетболу міста Харкова. Треба сказати, що на той час у міських змаганнях брали участь до 150 команд шкіл, вишів, виробничих колективів, установ.
Воював, був двічі тяжко поранений, але вижив. Після війни його було призначено першим завідувачем кафедри спортивних ігор Київського інституту фізкультури. Створив жіночу та чоловічу баскетбольні команди, які посідали провідні позиції у місті та республіці.
Після дворічної роботи в Німецькій Демократичній Республіці, де налагоджував баскетбольне господарство, повернувся до Києва і знову з головою поринув у роботу зі створення команди, яка могла б на рівних конкурувати з найкращими в Радянському Союзі та за кордоном.
Йому не подобалося, що усі українські команди програвали представникам країн Балтії, Грузії, Москви, Ленінграда. Замислившись над шляхами виходу з кризи, запропонував власні схеми та установки, які лягли в основу підготовки команди СКІФ, яка пізніше стала «Будівельником». Зміцнивши становище в Україні, його команда невдовзі почала перемагати і на всесоюзній арені, увійшла до найкращих.
Невдовзі «Будівельник» почав перемагати московські ЦСКА та «Динамо», «Жальгіріс» (Каунас), СКА та ВЕФ (Рига), «Динамо» (Тбілісі), «Калев» (Таллінн)…
Навіть тренери збірної США, які двічі приїжджали в Україну в 1961 і 1964 роках, дивувалися як підбору гравців, так і їхній майстерності, вмінню вести гру в надзвичайно високому темпі. Нагадаємо, що одну із зустрічей команда США у Києві все ж таки програла.
На початку 1960-х команда СКІФ володіла в грі не тільки рухомою зоною, але і її сучасної різновидом — зонним пресингом, який застосовували тільки американці. Кияни блискуче освоїли швидкий прорив, «рваний ритм», планові заміни, інші складні у технічному виконанні тактичні схеми, які фахівці охрестили «штучками-дрючками» Шаблінського. Крім того, Володимир Олексійович першим ввів щоденні тренування.
У 1967 році підопічні Шаблінського стали тріумфаторами на Спартакіаді народів СРСР. Тоді одночасно розігрувалися і медалі чемпіонату СРСР. У фінальній зустрічі турніру українська збірна, керована Володимиром Олексійовичем, боролася з дружиною Москви (практично весь склад ЦСКА, який був основою збірної СРСР, що повернулася на той момент з золотими медалями ЧС). Насправді це була битва гігантів: Шаблінський проти Гомельського, що закінчилася неймовірною перемогою українців — 28 очок (73:45) — на користь збірної України.
В 1971 році збірна Україна на Спартакіаді народів СРСР поступилася першим місцем москвичам. У 1975 році посіла третє місце на чемпіонаті СРСР. Не прийнявши пропозиції піти на пенсію, ображений тренер змінив Київ на Тольятті, потім переїхав до Туркменістану, де небезуспішно працював з місцевими командами і лише через п’ять років повернувся додому.
Треба сказати, що у команді Шаблінського грали справді дуже талановиті хлопці – Альберт Вальтін та Микола Баглей стали срібними призерами Олімпійських ігор, Анатолій Поливода та Сергій Коваленко – золотими, Олександр Сальніков – двічі бронзовий призер, чемпіон Європи, світу, Вадим Гладун – чемпіон Європи. Чемпіонами Всесвітньої Універсіади ставали Микола Баглей, Альберт Вальтін, Юрій Виставкін, Вадим Гладун, Віталій Ковянов, Василь Окіпняк, Леонід Поплавський, Володимир Стремоухов, Анатолій Шологон.
Сучасники Володимира Шаблінського розповідали, що заради досягнення мети – стати з командою лідером вітчизняного баскетболу – він вів аскетичний спосіб життя, не пив, не курив, ніколи не був на курортах і взагалі у відпустці.
Приміром, Зураб Хромаєв розповідав, як уже у поважному віці Шаблінський приходив у зал «Будівельника» на тренування, довго придивлявся до дій тренерів і гравців. Потім просив дати йому керувати тренуванням. Як йому здавалося, він у 80-річному віці міг навчити цих високих і сильних хлопців, про яких колись міг тільки мріяти, багатьом прийомам. Але зізнавався, що сили не ті.
За кілька днів знову з’являвся в залі. Іноді тільки стежив за тренуванням. Навіть у похилому віці Володимир Олексійович приходив до Палацу спорту, коли «Будівельник» грав у Європейських Кубках. Останні роки життя великий тренер працював директором створеної ним самим дитячо-юнацької школи «Будівельника».
Помер Шаблінський 24 липня 1993 року. Похований у Києві на Лісовому кладовищі.
